Рада економічного розвитку і стратегія виживання
Читати PDF-версію (4 сторінок)
У жовтні 1960 року група експертів, направлена Організацією Об’єднаних Націй, розпочала обстеження невеликого острова, уряд якого був при владі трохи більше року. Сінгапур мав порт, давню торговельну традицію і британський військовий гарнізон. Фабрик у нього було мало, населення швидко зростало, а рівень безробіття експерти оцінювали як двозначний. Їхній керівник, нідерландський економіст Альберт Вінсеміус (Albert Winsemius), понад два десятиліття залишався економічним радником уряду. Установу, яку рекомендувала місія, — Раду економічного розвитку (EDB) — заснували 1 серпня 1961 року, і вона існує донині.
Цей розділ розглядає, як Держава Сінгапур узялася створювати робочі місця через індустріалізацію і як обрала іноземний капітал рушієм цієї стратегії. Він починається з місії ООН і заснування EDB. Далі простежено поворот до транснаціональних інвестицій після 1965 року, шок від виведення британських військ, оголошеного 1967 і 1968 року, та інструменти, якими уряд перебудував трудові відносини і землеволодіння. Заключні підрозділи пов’язують ці нитки однією темою: держава як архітектор ринків — роль, яку фінансовий центр успадкував від фабрики.
У женевському томі цей розділ не має точного відповідника, і сама ця відсутність повчальна. Фінансовий центр Женеви виріс із приватних банківських домів, протестантських мереж і федерального правового порядку, а кантон довго надавав перевагу стриманості над відкритим економічним плануванням. Сучасну економіку Сінгапуру спроєктувала невелика група міністрів і чиновників, для яких залучення інвестицій було питанням національного виживання. Порівняння наприкінці розділу повертається до цієї відмінності. Воно також пояснює, чому регуляторний стиль, розглянутий у частині E, із потужними агенціями і тісним діалогом держави та бізнесу, має глибоке коріння в 1960-х роках.
Головне
Місія ООН з обстеження промисловості під керівництвом Альберта Вінсеміуса працювала в Сінгапурі з жовтня 1960 року. Вона рекомендувала програму індустріалізації для поглинання масового безробіття, опубліковану в червні 1961 року як A Proposed Industrialisation Programme for the State of Singapore. Рада економічного розвитку розпочала роботу 1 серпня 1961 року з капіталом 100 млн доларів на 1961–1964 роки і завданням розбудувати промислову зону Джуронг. Після відокремлення від Малайзії 1965 року стратегія змістилася від захищеного спільного ринку до експортного виробництва транснаціональними компаніями. Її підтримували податкові канікули для піонерних підприємств, Закон про стимули економічного розширення (звільнення від податку на доходи) 1967 року (Economic Expansion Incentives (Relief from Income Tax) Act 1967) і прихід електронних компаній, таких як Texas Instruments. На рішення Британії вивести свої війська, на які припадало приблизно п’ята частина економіки, Сінгапур відповів перетворенням баз на верфі та промислові землі. Трудове законодавство 1968 року, Національна рада з питань заробітної плати (National Wages Council) 1972 року і Закон про вилучення земель 1966 року (Land Acquisition Act 1966) дали державі контроль над двома найдефіцитнішими ресурсами малого острова — працею і землею.
Лише для загального ознайомлення. Ця стаття не є юридичною чи податковою консультацією, не замінює консультації щодо конкретної справи й не створює відносин між адвокатом і клієнтом. Вона відображає правове становище станом на жовтень 2026.