Політика двомовності та мандаринська мова як комерційний актив
Читати PDF-версію (4 сторінок)
Увечері 7 вересня 1979 року прем’єр-міністр Лі Куан Ю (Lee Kuan Yew) відкрив у Сінгапурському конференц-залі (Singapore Conference Hall) кампанію фразою, що описувала проблему мовної політики мовою сімейного бюджету. «Китайські сінгапурці стоять перед дилемою», — сказав він. Китайська, якою вони розмовляли, поділялася на понад дванадцять діалектів. Їхні діти говорили вдома діалектом, а в школі вивчали англійську та мандаринську, і рідко хто з них давав раду двом мовам і діалекту водночас. Завершив він так само прямим висновком: «Логічно рішення очевидне. Емоційно вибір болісний».1 Кампанія, що почалася того вечора, триває досі. Разом із політикою двомовної освіти, яка їй передувала, вона за два покоління змінила мови, якими говорять у сінгапурських домівках.
Цей розділ розглядає згадану політику та її економічне значення. Попередній розділ показав, як англійська стала робочою мовою державного управління, права та бізнесу. Цей розділ звертається до другого елемента системи: вимоги, щоб кожен учень вивчав також «рідну мову», заміни китайських діалектів мандаринською, місця малайської та тамільської як офіційних мов і того, як фінансовий центр використав набуті в такий спосіб мовні навички. Мандаринську мову тут розглянуто як комерційний актив. Розділ запитує, що це за актив, як його збудували та де пролягають його межі. Відносини з Китаєм як такі, з торгівлею, інвестиціями та сімейними статками, належать до розділу II частини I, на який цей розділ посилається.
У женевському томі частина J описує французьку мову як інфраструктуру фінансового центру: мову права, ринку з кількома сотнями мільйонів мовців і міста, розташованого між французькою, німецькою та англійською.2 Женева свою мову успадкувала. Сінгапур свої мови обрав, призначив кожній функцію і пів століття їх навчав. Порівняння наприкінці розділу показує, чого вартує кожен підхід і що він дає фінансовому центру, який живе завдяки клієнтам, що говорять іншими мовами.
Головне
1966 року Сінгапур зробив другу мову обов’язковою в усіх школах. З 1987 року англійська стала першою мовою всієї шкільної системи, а мандаринську, малайську чи тамільську викладали як «рідну мову». Кампанія «Говоріть мандаринською» (Speak Mandarin Campaign), розпочата 7 вересня 1979 року, мала замінити мандаринською дюжину китайських діалектів. Її підкріпили обмеження діалектного мовлення з 1981 року. Серед китайських першокласників частка тих, хто вдома говорив переважно мандаринською, зросла з 26 % 1980 року до 69 % 1989 року, а частка дітей з діалектомовних родин упала з 64 % до 7 %. За переписом 2020 року англійська випередила мандаринську як мова, якою найчастіше розмовляють удома: 48,3 % жителів проти 29,9 %, хоча більшість англомовних домогосподарств досі користується й другою мовою. З 1990-х років мандаринська слугує Сінгапуру мостом до Китаю. Проте політика двомовності сформувала населення, сильне в англійській і з нерівномірною глибиною знання другої мови, тож цей актив потребує постійної підтримки.
Примітки
- Lee Kuan Yew, промова на церемонії відкриття кампанії “Promote the Use of Mandarin”, Singapore Conference Hall, 7 вересня 1979 р., National Archives of Singapore, документ lky19790907, с. 1: “Chinese Singaporeans face a dilemma. The Chinese we speak is divided up among more than twelve dialects. Children at home speak dialect; in school they learn English and Mandarin.”; Lee Kuan Yew, промова від 7 вересня 1979 р. (див. вище), с. 4. ↩
- Ressos, Genève, place financière internationale, partie J, chapitres I à III (« La langue française comme infrastructure », « La Francophonie comme marché », « Genève entre le français, l’anglais et l’allemand »). ↩
Лише для загального ознайомлення. Ця стаття не є юридичною чи податковою консультацією, не замінює консультації щодо конкретної справи й не створює відносин між адвокатом і клієнтом. Вона відображає правове становище станом на жовтень 2026.