Це запитання не лише антикварне. Розповідь про заснування сучасного Сінгапуру довго починалася з 1819 року, ніби острів був порожньою сценою, на якій Стемфорд Раффлз заснував вільний порт. Археологія та уважніше прочитання писемних джерел замінили цю розповідь довшою. У XIV столітті Сінгапур був портом регіонального значення. На чотири століття його затьмарили суперники, а заново його заснували тоді, коли баланс сил у протоці знову змінився. Схема піднесення, занепаду та повторного заснування повторюється в цій книзі. Вона показує, що географія дає можливість, а інституції вирішують, чи цією можливістю скористаються.

Розділ також служить порівняльній меті цього тому. Женевський том починається із середньовічних ярмарків Женеви та їх втрати на користь Ліона — нагадування про те, що вигідне розташування залежить від рішень могутніх сусідів.¹ Історія протоки розповідає ту саму історію в морському масштабі. Змагаючись за ті самі кораблі, тих самих купців і той самий захист, порти протоки піднімалися чи занепадали разом з політикою держав, що стояли за ними.

Примітки

1. Ressos, Genève, place financière internationale, Frankfurt am Main, Editions Euthenia, 2026, partie A. ↩

Своїм значенням Малаккська протока завдячує вітрам. В епоху вітрильного флоту судноплавство між Індійським океаном і Південнокитайським морем підпорядковувалося мусонам: північно-східному, що дме приблизно з листопада по березень, і південно-західному, що дме приблизно з травня по вересень.¹ Корабель з Індії чи Перської затоки не міг дійти до Китаю за один мусон. Він плив на схід з південно-західним мусоном, чекав у порту протоки на зміну вітру й продовжував шлях з наступним сезоном. Інший варіант — обміняти вантаж у протоці з купцями, що прибували зі сходу.

Наслідок мав структурний характер. Протока стала місцем очікування, а отже — ринком. У її портах зустрічалися купці із заходу та сходу: вони обмінювали товари, проводили розрахунки й надавали одне одному кредит на наступний рейс. Порту в протоці не потрібно було нічого цінного виробляти. Йому треба було запропонувати безпечну якірну стоянку, воду та провіант, склади, ринок з надійними правилами та правителя, який захищав кораблі у своїй гавані й помірковано їх оподатковував. У цьому сенсі порти протоки від самого початку були економіками послуг. Вони продавали безпеку, інформацію та можливість торгувати.

Ритм мусонів пояснює й зосередження торгівлі. Оскільки кожному кораблю потрібен був порт у правильній точці маршруту, порти змагалися за обмежену кількість позицій. Правитель, який міг привабити мусонний рух, отримував митні доходи, престиж і ресурси для утримання флоту. Порт, що втрачав цей рух, швидко занепадав. Тому історія протоки — це історія спадкоємності: один панівний порт за іншим, і кожен заступав попередника, коли пропонував кращий захист або вигідніші умови.

Вузька брама: Сінгапурська протока

На південному кінці Малаккська протока звужується в Сінгапурську протоку — канал між островом Сінгапур і архіпелагом Ріау. У найвужчому місці, в каналі Філліпс, прохід має ширину лише близько 1,7 милі.² Кожен корабель, що йде протокою між Індійським океаном і Південнокитайським морем, проходить у межах видимості острова. Та сама географія, що зробила протоку коридором, зробила острів брамою.

Значення цього розташування пережило всі зміни технологій. Вітрильники XIV століття, пароплави XIX століття й танкери XXI століття проходять тими самими вузькими водами. Управління енергетичної інформації США повідомило, що транзит нафти та інших рідин Малаккською протокою 2016 року сягнув 16 млн барелів на добу.³ Ця цифра стосується частини G цієї книги, яка розглядає Сінгапур як центр нафтової торгівлі та бункерування. Тут її наведено тому, що вона показує тяглість основного факту: острів стоїть біля однієї з головних вузьких точок світової торгівлі.

Проте брама — це й небезпечне місце. Вузькі води з численними островами та затоками створювали ідеальні умови для піратства, тож порти протоки ніколи не були далеко від розбійників, що полювали на кораблі. Чи слугував порт на Сінгапурській протоці ринком, чи базою для розбійників, залежало від політичного устрою навколо нього. Китайський мандрівник Ван Даюань, про якого йдеться нижче, зафіксував обидва обличчя острова в XIV столітті: впорядковану торговельну громаду на пагорбі та канал, де чатували пірати.

Шрівіджая та перша морська держава протоки

Першою великою державою протоки була Шрівіджая — морське королівство з центром у Палембангу на півдні Суматри. Китайський буддійський монах Іцзін 671 року провів у Шрівіджаї шість місяців дорогою до Індії. Найраніший напис, що згадує Шрівіджаю, — напис Кедукан-Букіт — датовано 16 червня 682 року.⁴ Між кінцем VII і початком XI століття Шрівіджая контролювала обидва проходи між Індією та Китаєм: Зондську протоку та Малаккську протоку.⁵

Шрівіджая була державою нового типу. Її могутність спиралася на контроль над морськими шляхами та на стосунки з народами узбережжя та моря, серед них з морськими кочовими громадами, яких пізніші джерела називають оранг-лаут. Вони комплектували її флоти й охороняли її води. Багатство Шрівіджаї походило з транзитної торгівлі та з привілейованих стосунків з Китаєм. Від династії Тан до династії Сун Шрівіджая підтримувала прибуткові торговельні відносини з китайським двором.⁶ Її правителі надсилали до китайського двору данницькі місії, і двір визнавав їх законними посередниками південної торгівлі. Доступ до китайського ринку був найціннішим привілеєм, який міг мати порт протоки.

Занепад Шрівіджаї ілюструє вразливість такої системи. 1025 року правитель держави Чола з Південної Індії Раджендра I здійснив морські набіги на порти Шрівіджаї, після чого між 1028 і 1077 роками жодне посольство Шрівіджаї не дісталося Китаю.⁷ Набіги не припинили морської торгівлі в протоці. Вони зламали монополію одного порту й відкрили шлях багатьом меншим портам, кожен з яких прагнув власної частки руху. Поселення на острові Сінгапур, що з’являється в джерелах у XIII та XIV століттях, належить до цього світу після Шрівіджаї.

Китайський ринок і данницька система

Попит, що рухав торгівлю протоки, надходив насамперед з Китаю. Китайські ринки поглинали прянощі, ароматичну деревину, смоли, олово, слонову кістку та екзотичні товари Південно-Східної Азії та Індійського океану, а в протилежному напрямку йшли китайська кераміка, шовк і мідні монети. За династій Сун і Юань приватні китайські купці, багато з яких походили з порту Цюаньчжоу у Фуцзяні, торгували безпосередньо в портах Наньяну — «Південного океану».⁸

Політичною рамкою цієї торгівлі була данницька система. Правителі портів Південно-Східної Азії відправляли до китайського імператора посланців з дарами, визнавали його зверхність і отримували натомість визнання, цінніші дари, а в періоди обмеження приватної торгівлі — право торгувати. Визнання з боку китайського двору давало легітимність і захист. Воно також пов’язувало порт з найбільшим ринком епохи. Ця модель збереглася до XV століття, коли засновники Малакки використали визнання з боку династії Мін, щоб убезпечити свій новий порт від сусідів.

Для фінансового центру цей урок знайомий. Цінність порту залежала від доступу до найбільшого ринку, а цей доступ спирався на політичне визнання з боку держави, що контролювала ринок. Відносини між Сінгапуром і Китаєм, які розглянуто в частині I цієї книги, глибоко вкорінені в цій моделі.

Примітки

1. Про систему мусонів та її вплив на ритм торгівлі в протоці див. Anthony Reid, Southeast Asia in the Age of Commerce 1450–1680, т. 1, New Haven, Yale University Press, 1988, розділ 1; наведені місяці приблизні й залежать від джерела. ↩
2. US Energy Information Administration, “The Strait of Malacca, a key oil trade chokepoint, links the Indian and Pacific Oceans”, Today in Energy, 11 серпня 2017 р. (“At its narrowest point in the Phillips Channel of the Singapore Strait, the Strait of Malacca is only about 1.7 miles wide”). ↩
3. US Energy Information Administration, Today in Energy, 11 серпня 2017 р. (“Petroleum and other liquids transiting the Strait of Malacca … reaching 16 million barrels per day”). ↩
4. Wikipedia, “Srivijaya” (дата звернення: вересень 2026 р.), з посиланням на розповідь Іцзіна про його перебування 671 року та на напис Кедукан-Букіт, датований 16 червня 682 року. ↩
5. Wikipedia, “Srivijaya” (дата звернення: вересень 2026 р.): королівство “controlled the two passages between India and China, namely the Sunda Strait from Palembang and the Malacca Strait from Kedah”. ↩
6. Wikipedia, “Srivijaya” (дата звернення: вересень 2026 р.): “their main foreign interest was nurturing lucrative trade agreements with China which lasted from the Tang to the Song dynasty”. ↩
7. Wikipedia, “Srivijaya” (дата звернення: вересень 2026 р.), про набіги Чола 1025 року та відсутність посольств Шрівіджаї до Китаю між 1028 і 1077 роками. ↩
8. Про Цюаньчжоу як головний порт морської торгівлі доби Сун і Юань та про приватну китайську торгівлю в Наньяні див. Derek Heng, Sino-Malay Trade and Diplomacy from the Tenth through the Fourteenth Century, Athens (Ohio), Ohio University Press, 2009. ↩

Історія острова до 1819 року спирається на три види писемних свідчень: китайську літературу подорожей і географічні описи, яванську придворну поезію та малайську історичну традицію. Кожне з них має власну перспективу та власні обмеження, тож сучасне розуміння Сінгапуру XIV століття залежить від того, чи читати їх разом і звіряти з археологічними даними.

Найважливіше китайське джерело — Daoyi Zhilüe («Короткий опис острівних варварів») Ван Даюаня, купця-мандрівника, який близько 1330 року плавав Наньяном і завершив свою працю в середині XIV століття.¹ Ван описав місце, яке назвав Даньмасі (китайська передача назви Темасек), і розрізнив у ньому дві місцевості. Перша, Лун’ямень, «Брама драконових зубів», — протока між двома пагорбами, крізь яку проходили кораблі. Друга, Баньцзу, — поселення на пагорбі, де жили торговці.²

Ван різко протиставляє ці дві місцевості. Щодо Лун’яменя він застерігав, що кораблі, які поверталися із Західних океанів, могли зустріти піратів, що нападали на двохстах-трьохстах човнах. Про Баньцзу він писав, що його мешканці — чесні торговці, які носили коротке волосся, тюрбани з атласу, гаптованого золотом, і червоний одяг.³ Баньцзу зазвичай ототожнюють з районом пагорба Форт-Каннінг, а Лун’ямень — із західним входом до гавані поблизу сучасної гавані Кеппел.⁴ Ван також зазначив, що серед місцевих продуктів були деревина лака та олово, а мешканці торгували з китайськими купцями із Цюаньчжоу.⁵

Текст Вана містить ще одну політично важливу деталь. Він повідомив, що на Темасек напали сіамці, а місто місяць витримувало облогу.⁶ Цей епізод показує, що поселення було достатньо цінним, щоб привернути увагу континентальної держави, і достатньо сильним, щоб себе захистити. Він показує також хиткість його становища між більшими сусідами.

Яванське джерело — Nagarakretagama, придворна поема, складена 1365 року на славу королівства Маджапагіт на сході Яви. Вона згадує Тумасік серед територій, які поет вважав васалами Маджапагіту.⁷ Придворна поезія фіксує претензії. Тому цей перелік відображає радше амбіції Маджапагіту, ніж його фактичний контроль. Проте він підтверджує, що поселення знали на ім’я у столиці наймогутнішої держави архіпелагу й вважали вартим того, щоб на нього претендувати.

Третє джерело — малайська історична традиція, передусім Sejarah Melayu, «Малайські літописи», придворна хроніка малаккської династії, складена в XV–XVI століттях і перероблена на початку XVII століття.⁸ Літописи розповідають історію Сінгапури як першої резиденції династії, що згодом правила Малаккою. Їх написано для узаконення влади правителів Малакки та Джохору, тож це династична хроніка з непевною хронологією. Утім, у загальних рисах її розповідь про Сінгапуру узгоджується з китайськими та археологічними свідченнями.

«Малайські літописи» та легенда про заснування

Згідно із Sejarah Melayu, принц з Палембангу на ім’я Санг Ніла Утама, який вважав себе нащадком Олександра Македонського, висадився на острові Темасек, побачив дивну й могутню тварину і почув, що це лев. Він сприйняв цю зустріч як добрий знак, заснував на острові місто й назвав його Сінгапура — «Місто лева».⁹ Кажуть, що до падіння міста в Сінгапурі правили п’ятеро володарів. Пізніша традиція датує заснування приблизно 1299 роком. Ця дата стала частиною офіційної розповіді про давню історію Сінгапуру.¹⁰

Легенда висловлює одразу кілька претензій. Походження з Палембангу пов’язує Сінгапуру з престижем Шрівіджаї. Походження від Олександра пов’язує династію з ширшим ісламським світом, у якому написано хроніку. Лев — тварина, що ніколи не жила на острові, — перетворює звичайне поселення на місце, обране провидінням. Для історика фінансового центру найцікавіша риса легенди — наголос на легітимності. Порт у протоці потребував правителя, чию владу визнавали і купці, і сусіди. Легенда про заснування слугувала інструментом цього визнання.

Літописи містять і епізоди, що відображають небезпеки, які загрожували місту. Вони розповідають про напад риб-мечів, відбитий завдяки вигадці хлопчика побудувати загороду зі стовбурів бананів, і про силача Баданга, чиї подвиги пам’ятали у зв’язку з великим каменем у гирлі річки.¹¹ Історики тлумачать епізод з рибами-мечами як алегорію нападу з моря. Яким би не було його походження, він підтверджує тему, що проходить крізь усі джерела: процвітанню міста постійно загрожувала небезпека з моря.

Археологія: свідчення із землі

Довгий час місто XIV століття було відоме лише з цих текстів, і багато істориків сумнівалися, чи існувало тут взагалі якесь значне поселення. Археологія змінила цю оцінку. Перші знахідки були випадковими. 1819 року робітники, які розчищали джунглі в гирлі річки Сінгапур, знайшли велику брилу пісковику з написом приблизно на п’ятдесят рядків. Сінгапурський камінь мав близько 3 метрів заввишки та 3 метрів завширшки. 1843 року його підірвали за наказом виконувача обов’язків інженера поселення, щоб розчистити й розширити прохід у гирлі річки.¹² З уцілілих фрагментів частину відправили до Калькутти, а один нині експонують у Сінгапурі. Напис так і не розшифровано, хоча нідерландський учений Гендрік Керн припускав, що він датується приблизно 1230 роком.¹³

1928 року робітники на пагорбі Форт-Каннінг знайшли кілька золотих прикрас середини XIV століття.¹⁴ Прикраси в стилі, пов’язаному зі Східною Явою, вказували на заможну еліту, що мала зв’язки з Маджапагітом. Вони підтвердили, що на пагорбі, який малайці 1819 року називали Букіт-Ларанган, «Заборонений пагорб», колись був двір правителя.

Систематичні розкопки почалися 1984 року. Американський археолог Джон Міксік провів свої перші розкопки на Форт-Каннінгу з 18 по 28 січня 1984 року й знайшов 1346 керамічних черепків загальною вагою 14,31 кг, що датуються XIV століттям.¹⁵ Далі були розкопки в комплексі Будинку парламенту 1994 року, на Емпрес-Плейс 1998 року, а також на Падангу Сінгапурського крикетного клубу та на території собору Святого Андрія 2003 року.¹⁶ Сукупні результати показують, що Темасек XIV століття — археологічно найкраще задокументоване портове поселення Малаккської протоки.¹⁷

Знахідки дають змогу скласти уявлення про поселення. На пагорбі стояв двір з майстернями, а вздовж північного берега річки простягався торговий квартал, де товари вивантажували, зберігали й обробляли. Серед знахідок переважає китайська кераміка: кам’яні посудини для зберігання, порцеляна доби Юань, зокрема синьо-біла та селадонова, і побутовий посуд. Монети, скло, намистини та металеві вироби свідчать про торгівлю з Китаєм, Індією та архіпелагом. Сліди металообробки вказують на те, що поселення також обробляло сировину.¹⁸

Для цілей цієї книги важливі три висновки. По-перше, Темасек був справжнім портом зі справжнім ринком, пов’язаним з головними торговельними мережами свого часу. По-друге, його процвітання спиралося на транзитну торгівлю та реекспорт — ту саму функцію, яку британське поселення виконуватиме після 1819 року. По-третє, його торгівля була зорієнтована на Китай, чиї товари, а ймовірно, і купці були присутні в поселенні. Порт XIV століття був транзитним портом (entrepôt). Отже, сучасне місто, яке описує себе тим самим словом, має довший родовід, ніж передбачає історія 1819 року.

Порт між Сіамом і Маджапагітом

Порт XIV століття існував між двома більшими державами. На півночі тайські королівства, що поширювали свій вплив на Малайський півострів, претендували на зверхність над портами півострова. На південному сході Маджапагіт претендував на порти архіпелагу. Темасек, як зафіксував Ван Даюань, витримав сіамську облогу, а в придворній поезії Маджапагіту він постає як васал. Його правителі, ймовірно, підтримували відносини з обома державами та з Китаєм, шукаючи визнання, яке забезпечувало їхню торгівлю, і не поступаючись автономією, що робила цю торгівлю прибутковою.

Таке становище між державами — повторювана риса історії Сінгапуру. Сучасна республіка проводить зовнішню політику балансування між більшими державами та підтримання відносин з усіма ними. Цю політику розглянуто в частині F цієї книги. Приписувати правителям Темасеку зовнішню політику в сучасному сенсі було б анахронізмом. Проте структурна ситуація була схожою: невеликий порт із цінною торгівлею, залежний від толерантності сусідів і від своєї корисності для всіх них.

Падіння Сінгапури

Різні традиції по-різному описують кінець міста XIV століття. Sejarah Melayu розповідає про правителя, який стратив придворну жінку за неправдивим звинуваченням, і про її батька, високого сановника, який з помсти відчинив ворота міста яванському флоту загарбників. Португальські джерела XVI століття, зокрема розповідь Томе Піреша, повідомляють про принца з Палембангу Парамешвару, який знайшов притулок у Сінгапурі, убив її місцевого правителя й кілька років правив островом, доки його не вигнали.²⁰ Хоч яка версія ближча до подій, наслідок був той самий. Близько 1398 року правитель Сінгапури втік на північ і заснував нове поселення в Малацці, де започаткував династію, історію якої фіксують літописи.²¹

Археологічні дані свідчать, що поселення на острові зникло не одразу. Знахідок XV століття менше, ніж XIV, а це вказує на поступовий занепад торгового кварталу. Проте двір переїхав до Малакки й забрав із собою політичну владу, яка приваблювала й захищала торгівлю. Без правителя, здатного забезпечити захист і визнання, острів утратив функцію ринку. Він залишався місцем на маршруті, відомим мореплавцям, і зрідка ним користувалися місцеві вожді, але центром він бути перестав.

Падіння Сінгапури містить перший урок цієї книги. Процвітання порту спиралося на інституції — визнану владу, безпечний ринок, передбачувані збори, — а ці інституції могли переміщуватися. Коли двір пішов, торгівля пішла за ним. Географія залишалася незмінною, тоді як інституції, що перетворювали географію на багатство, переїжджали разом з двором.

Примітки

1. Daoyi Zhilüe зазвичай датують 1349 роком; подорожі Ван Даюаня припадають на 1330-ті роки. Див. Wikipedia, “Daoyi Zhilüe” і “Wang Dayuan” (дата звернення: вересень 2026 р.), а також обговорення в Zeitschrift der Deutschen Morgenländischen Gesellschaft 169 (2019), “Deconstructing Banzu and Longyamen: The Daoyi zhilüe (1349) in the New Early History of Singapore”. ↩
2. Wikipedia, “Temasek” (дата звернення: вересень 2026 р.), з цитатою Ван Даюаня: “Longyamen is intersected with two mountains belonging to the Temasek natives, akin to a dragon teeth-like formation, with a water channel running through the middle.” ↩
3. Wikipedia, “Temasek” (дата звернення: вересень 2026 р.), з цитатами Ван Даюаня про піратів Лун’яменя, які нападали “with two to three hundred perahus”, і про мешканців Баньцзу, які “wear their hair short, with turban of gold-brocaded satin, and red-coloured clothing”. ↩
4. Ототожнення Баньцзу з пагорбом Форт-Каннінг, а Лун’яменя — з проходом біля гавані Кеппел є загальноприйнятим, але не безспірним; див. згадану вище статтю в Zeitschrift der Deutschen Morgenländischen Gesellschaft 169 (2019), а також Wikipedia, “Long Ya Men” і “Ban Zu” (дата звернення: вересень 2026 р.). ↩
5. Wikipedia, “Temasek” (дата звернення: вересень 2026 р.), стислий виклад Ван Даюаня: деревину лака та олово виробляли на місці, а тубільці торгували з китайцями із Цюаньчжоу. ↩
6. Wikipedia, “Temasek” (дата звернення: вересень 2026 р.): Ван повідомив, що “the city successfully resisted the attack for a month”. ↩
7. Wikipedia, “Temasek” (дата звернення: вересень 2026 р.): Nagarakretagama, написана 1365 року, “listed Tumasik as a vassal of the Majapahit”. ↩
8. Про датування та редакції Sejarah Melayu див. C.C. Brown (пер.), Sejarah Melayu or Malay Annals, Kuala Lumpur, Oxford University Press, 1970 (передрук видання 1952 р.), вступ; за основу збереженого тексту зазвичай беруть редакцію 1612 року. ↩
9. C.C. Brown (пер.), Sejarah Melayu or Malay Annals, розділ 3, про прибуття Санг Ніла Утами та назву Сінгапура; літописи представляють правителя нащадком Іскандара Зулькарнайна (Олександра Македонського). ↩
10. Kwa Chong Guan, “Remembering John Norman Miksic”, BiblioAsia, т. 21, вип. 4, січень 2026 р., про резиденцію уряду легендарного принца, який заснував Сінгапуру близько 1299 року. ↩
11. C.C. Brown (пер.), Sejarah Melayu or Malay Annals, про напад риб-мечів і про Баданга; зв’язок Баданга із Сінгапурським каменем — пізніша народна асоціація. ↩
12. National Library Board Singapore, Infopedia, “Singapore Stone” (знахідка в червні 1819 року на мисі Рокі-Пойнт, розміри приблизно 3 на 3 м, близько 50 рядків напису, знищення 1843 року за наказом виконувача обов’язків інженера поселення капітана Стівенсона). ↩
13. National Library Board Singapore, Infopedia, “Singapore Stone”: фрагменти врятував підполковник Джеймс Лоу, два з них відправлено до музею Королівського азійського товариства в Калькутті, уцілілу реліквію експонують у Сінгапурі; Керн пропонував датування приблизно 1230 роком. ↩
14. Wikipedia, “Temasek” (дата звернення: вересень 2026 р.): на пагорбі Форт-Каннінг 1928 року “several pieces of gold ornaments dating to the mid-14th century were discovered”. ↩
15. Kwa Chong Guan, “Remembering John Norman Miksic”, BiblioAsia, т. 21, вип. 4, січень 2026 р. (перші розкопки на Форт-Каннінгу з 18 по 28 січня 1984 року, 1346 керамічних черепків вагою 14,31 кг, що датуються XIV століттям). ↩
16. Kwa Chong Guan, “Remembering John Norman Miksic”, BiblioAsia, т. 21, вип. 4, січень 2026 р. (комплекс Будинку парламенту 1994 р., Емпрес-Плейс 1998 р., Паданг Сінгапурського крикетного клубу 2003 р., собор Святого Андрія 2003 р.). ↩
17. Kwa Chong Guan, “Remembering John Norman Miksic”, BiblioAsia, т. 21, вип. 4, січень 2026 р.; результати викладено в John N. Miksic, Singapore and the Silk Road of the Sea, 1300–1800, Singapore, NUS Press, 2013. Ця праця 2018 року отримала першу Сінгапурську премію з історії (Singapore History Prize). ↩
18. Стислий виклад археологічної картини за John N. Miksic, Singapore and the Silk Road of the Sea, 1300–1800, Singapore, NUS Press, 2013. ↩
19. Wikipedia, “Founding years of modern Singapore” (дата звернення: вересень 2026 р.), про поселення теменггунга з близько 150 осіб, “most of them Malays, with around 30 Chinese”, і загальне населення “around a thousand”. ↩
20. Wikipedia, “Temasek” (дата звернення: вересень 2026 р.): португальські джерела вказують, що Парамешвара “ruled Singapura for five years”, перш ніж був змушений перебратися до Мелаки. ↩
21. Wikipedia, “Malacca Sultanate” (дата звернення: вересень 2026 р.): Парамешвара заснував Малакку близько 1400 року після падіння Сінгапуру 1398 року. ↩

Малакка, заснована близько 1400 року принцом-утікачем із Сінгапури, вже за кілька десятиліть стала найбільшим портом Південно-Східної Азії. Її успіх спирався на раннє і вміле використання китайського визнання. 1405 року імператор Юнле направив до Малакки посла. Адмірал Чжен Хе вперше відвідав її 1407 року, а 1411 року Парамешвара вирушив до двору династії Мін із делегацією у 540 осіб.¹ Мінське заступництво захищало Малакку від сіамських претензій і зробило її улюбленим портом заходу для китайських флотів, що перетинали Індійський океан на початку XV століття.

Другою опорою успіху Малакки став іслам. Її правителі прийняли іслам у першій половині XV століття, а міцно він утвердився за султана Музаффар-шаха (правив 1445–1459).² Навернення приєднало порт до мережі мусульманських купців із Гуджарату, Перської затоки та Аравійського моря, які панували в західній половині торгівлі Індійського океану. Воно дало правителям Малакки спільну правову й релігійну мову з найважливішими торговельними спільнотами тієї доби. Релігія в цьому середовищі слугувала комерційною інфраструктурою — подібно до того, як женевський том показує це для реформатської віри в Женеві раннього Нового часу.

Третьою опорою було управління. Малакка організувала свій порт навколо чотирьох начальників гавані, шахбандарів, кожен з яких відповідав за групу купецьких спільнот. Один обслуговував гуджаратців, другий — купців із Південної Індії, Бенгалії, Бірми та Пасаю, третій — торговців морської Південно-Східної Азії, а четвертий — торговців з Аннаму, Китаю та островів Рюкю.³ Кожен шахбандар приймав кораблі своїх спільнот, відводив їм склади, влаштовував їхню аудієнцію в урядовців правителя і наглядав за нарахуванням мит. Купці мали справу з посадовцем, який знав їхню мову, звичаї та товари.

Малакка мала й писане морське право. Undang-Undang Laut Melaka, Морські закони Малакки, регулювали обов’язки шкіперів і команд, розподіл вантажного місця, правила судноплавства та вирішення спорів на морі.⁴ Разом із загальним правовим кодексом султанату, Hukum Kanun Melaka, морські закони давали купцям звід правил, які можна було знати заздалегідь.⁵

Це поєднання — політичний захист, спільна комерційна культура, управління, побудоване довкола потреб іноземних купців, і писані правила — становить те, що можна назвати конституцією порту. Воно описує інститути, які робили Малакку привабливою для торговців з усього Індійського океану та Південно-Китайського моря. Португальський аптекар Томе Піреш, який жив у Малацці невдовзі після її завоювання, підсумував її значення фразою, яку цитують і досі: «Хто володар Малакки, той тримає за горло Венецію».⁶

Конституція Малакки в кількох аспектах передбачає інститути, які сучасний Сінгапур пропонує міжнародному бізнесу: захист з боку держави, яку поважають великі держави, управління, що обслуговує іноземні компанії на їхніх власних умовах, і надійний правовий порядок. Ця тяглість стосується функції, і її не варто перебільшувати до тяглості інститутів. Проте вона показує, що умови успішного порту в протоці розуміли задовго до приходу європейців.

Джохор після 1511 року

15 серпня 1511 року португальське військо під проводом Афонсу де Албукерке захопило Малакку.⁷ Після втечі султана його сини заснували дві держави-наступниці: Перак на західному узбережжі півострова та Джохор на його південному краю.⁸ Джохор, заснований 1528 року султаном Алауддін Ріаят-шахом II, претендував на спадщину Малакки і неодноразово намагався повернути місто.⁹

Понад сто років Джохор воював на два фронти: проти португальців у Малацці та проти султанату Ачех на півночі Суматри, який прагнув панувати в протоці. Його столиці раз у раз переносилися вздовж річки Джохор і між островами: їх руйнував то один ворог, то інший, і їх відбудовували деінде. Територія Джохору охоплювала острів Сінгапур і навколишні води. Наприкінці XVI і на початку XVII століття в гирлі річки Сінгапур, імовірно, був форпост султанату, яким керував портовий урядовець.

Вихід зі скрутного становища Джохор знайшов у союзі з новою європейською державою. У січні 1641 року голландські та джохорські сили, останні на чолі з бендахарою, відбили Малакку в португальців.¹⁰ Голландці залишили Малакку за собою, але, більше зацікавлені своєю базою в Батавії, використовували її переважно як фортецю для контролю над протокою. Звільнений від португальської загрози Джохор у другій половині XVII століття пережив період процвітання як торговельне королівство.

Династія Малакки обірвалася 1699 року, коли султана Махмуда II вбив вельможа, чию вагітну дружину той наказав стратити. Трон успадкувала родина бендахари.¹¹ Царевбивство зруйнувало сакральну легітимність, яку династія черпала з легенди про Сінгапуру, і послабило вірність оранг-лаут, які служили старому королівському дому. Настала політична криза, і на сцену вийшли нові дійові особи.

Ріау та бугі

Новими дійовими особами стали бугі — мореплавці, торговці й воїни із Сулавесі, які осіли в кількох частинах малайського світу. Після повстання Раджі Кечіла (1718–1722) бугі здобули великий вплив у Джохорі.¹² Бугійський принц отримав посаду Ян-Діпертуан-Муда — віцеправителя, який мав реальну владу, тоді як малайський султан зберігав формальний суверенітет. Ця подвійна структура влади — малайський султан і бугійський віцеправитель — визначала політику регіону аж до XIX століття.

Під бугійським управлінням острів Бінтан в архіпелазі Ріау, безпосередньо на південь від Сінгапуру, став центром нового транзитного порту (entrepôt). До Ріау торгувати припливали кораблі з Камбоджі, Сіаму, В’єтнаму та інших частин Азії.¹³ Китайські поселенці заклали на островах плантації гамбіру та перцю, продукція яких стала помітним предметом торгівлі з Китаєм.¹⁴ Ріау торгував також із британськими приватними торговцями (country traders), що призвело до конфлікту з голландцями, які вважали торгівлю в протоці своєю вотчиною.

Процвітання Ріау раптово закінчилося у 1780-х роках. Конфлікт між бугами та голландцями спричинив голландський напад, після якого 1784 року голландці нав’язали султанату договір, що поставив Ріау під їхній контроль.¹⁵ Голландська присутність відлякала значну частину приватної торгівлі, яка робила Ріау привабливим. У міру подальшого розпаду султанату вожді його окремих територій — серед них теменггонг, якому належали материковий Джохор і острів Сінгапур, — здобували дедалі більшу незалежність.

Історія Ріау повчальна для подальшої історії Сінгапуру у двох відношеннях. По-перше, Ріау показав, що транзитний порт може процвітати в південній частині протоки під владою правителя, який тримає мита низькими і радо приймає іноземних торговців, зокрема китайських поселенців і британських приватних торговців. По-друге, Ріау показав, як швидко такий порт може занепасти, коли монополістична держава встановлює над ним свій контроль. Коли Раффлз 1819 року заснував британське поселення, одним із його аргументів було якраз те, що вільний порт приверне торгівлю, яку голландці витіснили з Ріау.

Оранг-лаут

Спільнота, яку джерела часто згадують лише мимохідь, відігравала центральну роль у всіх цих портах: оранг-лаут, «морський народ». Це були морські кочові спільноти, які жили на човнах і в прибережних поселеннях по всьому архіпелагу Ріау-Лінгга та в південній частині протоки. Вони давали екіпажі для королівських флотів, патрулювали води, проводили кораблі протоками і збирали морські продукти для торгівлі. Їхня вірність правлячій династії була умовою контролю над морем для кожного малайського королівства.¹⁶

Оранг-лаут ілюструють рису доколоніального порту, яку сучасні дискусії зазвичай оминають. Безпека на морі була послугою, яку надавали люди, чию вірність треба було забезпечити. Коли оранг-лаут служили правителеві, вони захищали купців. Коли їхня вірність слабла, як після царевбивства 1699 року, вони могли вдатися до грабежу. Межа між військово-морською силою та піратством залежала від політичного порядку. 1819 року, коли прибув Раффлз, більшість мешканців острова належала до морських народів.

Примітки

1. Wikipedia, “Malacca Sultanate” (дата звернення: вересень 2026 р.): посол Інь Цін, якого 1405 року направив імператор Юнле, перший візит Чжен Хе 1407 року, делегація Парамешвари з 540 осіб до двору Мін 1411 року. ↩
2. Wikipedia, “Malacca Sultanate” (дата звернення: вересень 2026 р.): Мухаммад-шах (правив 1424–1444) прийняв іслам; іслам міцно утвердився за Музаффар-шаха (правив 1445–1459). ↩
3. Wikipedia, “Malacca Sultanate” (дата звернення: вересень 2026 р.), про чотирьох шахбандарів і спільноти, за які відповідав кожен із них. ↩
4. Wikipedia, “Malacca Sultanate” (дата звернення: вересень 2026 р.): Undang-Undang Laut Melaka регулювали морську торгівлю за правління Мухаммад-шаха. ↩
5. Про Hukum Kanun Melaka та його співвідношення з морськими законами див. Liaw Yock Fang, Undang-Undang Melaka: The Laws of Melaka, Гаага, Martinus Nijhoff, 1976. ↩
6. Wikipedia, “Malacca Sultanate” (дата звернення: вересень 2026 р.), із цитатою Томе Піреша: “Whoever is lord of Malacca shall have his hands on the throat of Venice.” Оригінал: Tomé Pires, Suma Oriental, написано між 1512 і 1515 роками. ↩
7. Wikipedia, “Malacca Sultanate” (дата звернення: вересень 2026 р.): Афонсу де Албукерке захопив Малакку 15 серпня 1511 року. ↩
8. Wikipedia, “Malacca Sultanate” (дата звернення: вересень 2026 р.): після падіння Малакки сини Махмуд-шаха заснували султанати Джохор і Перак. ↩
9. Wikipedia, “Johor Sultanate” (дата звернення: вересень 2026 р.): заснований 1528 року Алауддін Ріаят-шахом II; “the sultan made several attempts to retake the capital but his efforts were fruitless”. ↩
10. Wikipedia, “Johor Sultanate” (дата звернення: вересень 2026 р.): у січні 1641 року “the Dutch and Johor forces headed by Bendahara Skudai, captured Malacca from the Portuguese”. ↩
11. Wikipedia, “Johor Sultanate” (дата звернення: вересень 2026 р.), про вбивство султана Махмуда II 1699 року як помсту за страту вагітної дружини Оранг Кая Мегат Шрі Рами, що поклало край малаккській династії. ↩
12. Wikipedia, “Johor Sultanate” (дата звернення: вересень 2026 р.): після повстання Раджі Кечіла (1718–1722) “the Bugis … had huge influence in Johor”. ↩
13. Wikipedia, “Johor Sultanate” (дата звернення: вересень 2026 р.): Ріау став великим торговельним центром, куди “Ships from various places such as Cambodia, Siam, Vietnam … came to trade”. ↩
14. Про китайські плантації гамбіру та перцю на Ріау у XVIII столітті та їхній зв’язок із пізнішими плантаціями на острові Сінгапур див. Carl A. Trocki, Prince of Pirates: The Temenggongs and the Development of Johor and Singapore, 1784–1885, Сінгапур, NUS Press, 2-ге видання, 2007. ↩
15. Про голландський похід проти Ріау та договір 1784 року див. Carl A. Trocki, Prince of Pirates, розділ 2, а щодо ранішої передісторії — Leonard Y. Andaya, The Kingdom of Johor 1641–1728, Куала-Лумпур, Oxford University Press, 1975. ↩
16. Про оранг-лаут та їхню роль у малайських королівствах протоки див. Leonard Y. Andaya, Leaves of the Same Tree: Trade and Ethnicity in the Straits of Melaka, Гонолулу, University of Hawai‘i Press, 2008, розділ про оранг-лаут. ↩

Португальці, які 1511 року завоювали Малакку, принесли в протоку нову модель торгівлі. Estado da Índia, португальська імперія в Азії, прагнула силою контролювати найприбутковіші маршрути й оподатковувати чужу торгівлю через систему перепусток, cartazes, які азійські кораблі мусили купувати, щоб безперешкодно плавати.¹ Малакка перетворилася на фортецю і митний пост зі зміненою комерційною конституцією: мусульманські купці, які збили статки султанату, тепер стали ворогами його нових правителів.

Португальській моделі не вдалося захопити торгівлю протоки загалом. Мусульманські купці перенаправили свої перевезення до інших портів — до Ачеху, до Джохору, до Бантена на заході Яви, — і торгівля регіону розпорошилася. Малакка під португальським правлінням залишалася важливим портом, але втратила центральне становище, яке мала за султанів. Урок, що повторюється впродовж усієї історії протоки, полягає в тому, що порт, який покладається на примус, відганяє купців, від добровільної присутності яких залежить його багатство.

VOC і модель монополії

Голландська Ост-Індська компанія (VOC), заснована 1602 року, втілювала подібну модель, маючи більше ресурсів. Зі своєї штаб-квартири в Батавії, заснованої 1619 року, вона домагалася монополії на торгівлю цінними прянощами та контролю над судноплавством архіпелагу через договори з місцевими правителями.² Після захоплення Малакки 1641 року голландці використовували місто для контролю над протокою і для перенаправлення торгівлі до Батавії. Вони нав’язували правителям регіону обмежувальні договори і за потреби змушували виконувати їх силою, як у Ріау 1784 року.

Модель монополії приносила компанії дохід, а серед купців викликала ворожість. Обмежуючи торгівлю і підвищуючи її вартість, вона створювала попит на альтернативні порти, де купці могли б торгувати вільно. Такі порти шукали британські приватні торговці (country traders), що діяли між Індією та Китаєм у XVIII столітті, а також китайські, бугійські й малайські торговці архіпелагу. Їхні пошуки створили нагоду, якою згодом скористався Раффлз.

Пожежа 1613 року і тривалий занепад

Під час конфлікту між Джохором і португальцями острів Сінгапур зазнав ще одного удару. 1613 року португальці дотла спалили поселення в гирлі річки Сінгапур.³ Напад був частиною війни проти Джохору, форпости якого португальці прагнули знищити. Після 1613 року острів майже повністю зникає з джерел на два століття. Він залишався на картах як орієнтир для мореплавства, і його водами користувалися оранг-лаут, хоча вагомого ринку там не було.

Тривалий занепад Сінгапуру між XVII і початком XIX століття підтверджує урок падіння Сінгапури. Географічні переваги острова не змінилися. Бракувало правителя чи держави, які хотіли б і могли б створити там безпечний ринок. Торгівля південної частини протоки текла до Малакки, до мінливих столиць Джохору та до Ріау. Острів чекав на політичні зміни, які знову зробили б його розташування цінним.

Британська приватна торгівля і Пенанг

Ці зміни прийшли разом із британцями. У другій половині XVIII століття англійська Ост-Індська компанія розширила торгівлю з Китаєм. Водночас приватні британські купці, так звані country traders, возили індійські товари — бавовняні тканини і дедалі більше опіум — до портів Південно-Східної Азії та Китаю. Оскільки шлях до Кантона пролягав через протоку, британцям потрібен був порт поза голландським контролем, де їхні кораблі могли б перечекати негоду, відремонтуватися і торгувати.

Першою британською відповіддю став Пенанг — острів біля західного узбережжя Малайського півострова, який Френсіс Лайт 1786 року отримав від султана Кедаху.⁴ Пенанг оголосили вільним портом, і він швидко зростав, але його розташування в північній частині протоки було надто далеким від південного шляху до Китаю, щоб контролювати потік суден через Сінгапурську протоку. Під час Наполеонівських воєн, коли Нідерланди опинилися під французьким контролем, британці зайняли Малакку та інші голландські володіння в Азії, які погодилися повернути після укладення миру.⁵ Повернення Малакки та Яви голландцям 1818 року відродило перспективу голландського контролю над протокою, а разом із нею ризик того, що британська торгівля з Китаєм підпаде під голландські мита й обмеження.

Спір про престолонаслідування і шанс для 1819 року

Шанс дала політична роздробленість султанату Джохор-Ріау. Коли 1812 року помер султан, за престол змагалися двоє його синів — Хусейн та Абдул Рахман.⁶ Абдул Рахмана, якого підтримувало бугійське угруповання, а згодом і голландці, посадили на трон у Ріау, а старшого, Хусейна, обійшли. Тим часом теменггонг Абдул Рахман, вождь, відповідальний за материковий Джохор і острів Сінгапур, 1811 року переніс свою резиденцію на річку Сінгапур.⁷

Коли експедиція Раффлза 29 січня 1819 року прибула до Сінгапуру, напередодні висадившись на острові Сент-Джонс, він знайшов малайського вождя, готового до переговорів, і законного претендента на трон, якого можна було визнати султаном.⁸ Договір від 6 лютого 1819 року, укладений із Хусейном як султаном і з теменггонгом, надав Ост-Індській компанії право заснувати на острові факторію.⁹ Подробиці цих угод і договірного врегулювання 1824 року належать до двох наступних розділів. Тут досить зазначити, що британське заснування стало можливим завдяки тим самим силам, які століттями формували протоку: суперництву зовнішніх держав, роздробленості місцевої влади та пошукам купцями порту, де можна торгувати на справедливих умовах.

Англо-голландське суперництво закінчилося поділом. Англо-голландський договір 1824 року розділив світ Джохор-Ріау вздовж Сінгапурської протоки: острови на півдні відійшли до голландської сфери, півострів і Сінгапур — до британської.¹⁰ Політичний кордон пролягав через води, які доти були єдиним культурним і торговельним простором. Цей кордон і досі відділяє Сінгапур і Малайзію від Індонезії. Відносини через нього, розглянуті в частині I цієї книги, досі визначає спільна історія, яку він розділив.

Примітки

1. Про систему cartaz в Estado da Índia див. Sanjay Subrahmanyam, The Portuguese Empire in Asia 1500–1700: A Political and Economic History, 2-ге видання, Чичестер, Wiley-Blackwell, 2012. ↩
2. VOC заснували 1602 року, а Батавію (Джакарту) вона заснувала 1619 року; про монопольну стратегію компанії в архіпелазі див. Femme S. Gaastra, The Dutch East India Company: Expansion and Decline, Зютфен, Walburg Pers, 2003. ↩
3. Wikipedia, “Temasek” (дата звернення: вересень 2026 р.): “A settlement there was finally burnt to the ground by the Portuguese in 1613.” ↩
4. Френсіс Лайт заснував британське поселення на Пенангу 1786 року за домовленістю із султаном Кедаху; див. Wikipedia, “George Town, Penang” і “Francis Light”. ↩
5. Британські сили зайняли Малакку 1795 року під час Французьких революційних воєн; голландські володіння в Азії повернули відповідно до Англо-голландської конвенції 1814 року, а Малакку передали назад 1818 року. ↩
6. Wikipedia, “Johor Sultanate” (дата звернення: вересень 2026 р.): після смерті султана 1812 року за престол змагалися брати Хусейн та Абдул Рахман. ↩
7. Wikipedia, “Founding years of modern Singapore” (дата звернення: вересень 2026 р.): теменггонг Абдул Рахман переїхав із Джохору до Сінгапуру 1811 року. ↩
8. Wikipedia, “Founding years of modern Singapore” (дата звернення: вересень 2026 р.): експедиція Раффлза прибула до Сінгапуру 29 січня 1819 року, напередодні висадившись на острові Сент-Джонс. ↩
9. Wikipedia, “Founding years of modern Singapore” (дата звернення: вересень 2026 р.): угоду “was ratified with the Treaty of Singapore signed on 6 February 1819”. ↩
10. Wikipedia, “Johor Sultanate” (дата звернення: вересень 2026 р.): Англо-голландський договір 1824 року “ultimately partitioned the sultanate’s territories”. ↩

Історія протоки до 1819 року показує, що географія створює можливості. Острів Сінгапур займав виняткове становище, яке впродовж усього цього періоду не змінювалося. Проте його доля змінювалася кардинально: квітучий порт у XIV столітті, незначний форпост у XVI, орієнтир без ринку в XVII–XVIII, заново заснований транзитний порт у XIX. Розташування робило процвітання можливим. Реальним його робили інститути.

Це спостереження є відправною точкою для аналізу кожного наступного періоду. Сучасний фінансовий центр так само спирається на розташування — в азійському часовому поясі, між ринками Китаю, Індії та Південно-Східної Азії, на перехресті морських і повітряних шляхів — та на інститути, які перетворюють це розташування на бізнес. Наступні розділи розглядають, як ці інститути будувалися: від вільного порту 1819 року через колоніальний правовий порядок і державу розвитку до сучасної регуляторної бази.

Захист, передбачуваність і ціна проходу

Успішні порти протоки мали три спільні риси. Вони давали захист: правитель був достатньо сильним, самотужки чи через союзи, щоб убезпечити гавань і навколишні води. Вони давали передбачуваність: відомі мита, відомі процедури і відомі правила вирішення спорів. І вони тримали ціну проходу помірною: мита були досить високими, щоб утримувати правителя та його флот, і досить низькими, щоб приваблювати купців, які мали вибір.

Неуспішні порти зазнавали невдачі в одному чи кількох із цих пунктів. Темасек утратив захист, коли його двір пішов. Португальська Малакка силою підняла ціну проходу і відігнала купців деінде. Ріау втратив привабливість, коли голландці нав’язали свою монополію. Британський вільний порт 1819 року задумали прямо як відповідь на голландську модель: жодних митних зборів, відкритість для всіх прапорів, захист флотом панівної морської держави.

Ці три риси тісно відповідають якостям, які сьогодні пропонують фінансові центри. Захисту відповідають політична стабільність і безпека власності. Передбачуваності — верховенство права, чітка регуляторна база і надійні суди. Ціні проходу — оподаткування і витрати на регулювання. Баланс між цими елементами визначає конкурентну позицію фінансового центру у XXI столітті так само, як колись визначав становище порту в протоці.

Плюралістичні спільноти та управління відмінностями

Порти протоки були плюралістичними суспільствами. Малакка організувала своє управління навколо чотирьох груп купецьких спільнот, кожна з власним шахбандаром. У Темасеку були малайські правителі, китайські торговельні партнери та населення оранг-лаут. Ріау поєднував малайський двір, бугійських адміністраторів і китайських плантаторів. Завдання правителя полягало в управлінні відмінностями: дати кожній спільноті доступ до ринку на зрозумілих їй умовах, вирішувати спори між членами різних спільнот і не допускати, щоб конфлікти між ними шкодили торгівлі.

Сучасний Сінгапур зробив управління плюралістичним суспільством центральним принципом свого конституційного ладу — від визнання чотирьох офіційних мов до політики етнічної інтеграції в громадському житлі. Частина J цієї книги розглядає роль мови у фінансовому центрі. Доколоніальна історія показує, що управління відмінностями було умовою комерційного успіху задовго до того, як воно стало принципом національної політики.

Залежність порту від порядку навколо нього

Порт у протоці ніколи не існував сам по собі. Він залежав від терпимості чи захисту більших держав — Китаю, Сіаму, Маджапахіту, Португалії, Нідерландів, Британії — і від вірності морських народів, які охороняли його води. Коли навколишній порядок змінювався, порт міг піднестися чи занепасти без жодних змін у власній поведінці. Сінгапура впала в конфліктах між Маджапахітом, Сіамом і правителями півострова. Ріау підкорився голландській силі, а Сінгапур заснували заново, бо Британія хотіла мати порт поза голландським контролем.

Ця залежність залишається центральним стратегічним фактом існування Сінгапуру. Місто-держава мале, відкрите і залежить від стабільного міжнародного порядку та вільного судноплавства через протоку. Геополітичний розділ у частині K цієї книги розглядає, що могла б означати для фінансового центру зміна цього порядку, зокрема суперництво між Сполученими Штатами та Китаєм. Історія протоки підказує, що це питання фундаментальне.

Паралелі з Женевою

Порівняння з Женевою, яке проходить крізь усю книгу, можна провести вже тут. Середньовічним процвітанням Женева завдячувала ярмаркам, що відбувалися на перехресті шляхів між Італією, Францією, Німеччиною та Нідерландами, і втратила їх у XV столітті, коли французька корона стала надавати перевагу ярмаркам Ліона.¹ Сінгапура завдячувала процвітанням розташуванню на головному морському шляху Азії і втратила його, коли її двір переселився до Малакки. В обох випадках вигідне розташування опинилося залежним від рішень сильніших сусідів. В обох випадках місто згодом піднялося знову на нових засадах: Женева — на Реформації, прихистку біженців (Refuge) і банківській справі, Сінгапур — на вільному порту, британському захисті і, значно пізніше, на державі розвитку.

Порівняння показує й відмінність, яка ще повторюватиметься. Друге піднесення Женеви мало коріння в релігійній та інтелектуальній спільноті, яка визначала себе на противагу сусідам. Друге піднесення Сінгапуру стало заснуванням з боку зовнішньої держави, яка принесла власне право, власний флот і власні комерційні інтереси. Тому інститути сінгапурського фінансового центру тісніше пов’язані з державним задумом — спершу британської колоніальної адміністрації, а згодом уряду незалежної республіки. Ця тема проходить крізь частини B, C і D цієї книги.

Примітки

1. Про женевські ярмарки та заходи Людовика XI на користь ярмарків Ліона 1463 року див. Ressos, Genève, place financière internationale, partie A, з подальшими посиланнями. ↩